Полтавки в гіркій долі Шевченка
Тарас Григорович Шевченко – це настільки багатогранний митець, якого можна порівняти хіба з Леонардо да Вінчі. Бо навіть якби він не став поетом, то прославився б на весь світ як геніальний 
художник. Пензлю Шевченка належать десятки пейзажів, натюрмортів, ілюстрацій до творів, портретів. Серед останніх найкращим по праву вважається портрет Закревської Ганни Іванівни. Воно й не дивно, якщо взяти до уваги те, що Шевченко був закоханий в цю жінку.
Закревська Ганна Іванівна була дружиною поміщика Платона Закревського з Пирятина. Шевченко познайомився з нею 29 червня 1843 р. Він неодноразово бував у Закревських. З натяків у спогадах О.Афанасьєва-Чужбинського видно, що поет покохав "Ганну вродливу" (так Шевченко назвав її в листі до свого друга В.Закревського). На балу у поміщиці Т.Вольховської він не відходив від неї протягом усього балу, а прощаючись, відірвав на пам'ять одну з блакитних квіток, якими була прикрашена її сукня, і довго зберігав цю реліквію. Теплі спогади про Закревську поет проніс через усе життя. У 1843 р. Шевченко намалював її портрет. В 1848 р. на засланні присвятив їй вірш "Г.З." ("Немає гірше, як в неволі"), в якому з щирим захопленням звертався до неї. З ім'ям Ганни Закревської пов'язано також поезію "Якби зустрілися ми знову". На думку деяких дослідників Шевченко присвятив Закревській і поему "Сліпий". Після повернення із заслання, під час останнього перебування на Полтавщині в 1859 р., поет глибоко сумував через передчасну смерть справді красивої Ганни Закревської. 
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може, потім нагадала,
Сказавши: "Снилося дурній".
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселее та молодеє
Колишнє лихонько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми — водою розлилось,
Колишнєє святеє диво!
Іншою полтавкою в житті генія була княжна Рєпніна. Рєпніна Варвара Миколаївна (1809-1891 рр.) - російська письменниця, близький друг Тараса Шевченка. Дочка М.Рєпніна-Волконського, що був полтавським генерал-губернатором. Поет познайомився з В.Рєпніною в липні 1843 р. і між ними встановилися дружні стосунки. Княжній поет присвятив поему "Тризна" з присвятою "На память 9-го ноября 1843 г. княжне Варваре Николаевне Репниной", намалював і подарував їй автопортрет. Рєпніна покохала Шевченка. В листі до свого наставника вона писала про своє почуття, захоплено розповідала про Шевченка як про геніального поета. Коли почуття В.Рєпніної до Шевченка почало заходити далеко, О.Капніст, можливо на прохання матері княжни, яка їй в усьому призналася, почав вживати заходів. "Словом, - писала В.Репнина, - выход из всего сказанного им был тот, что Шевченко надо уехать и, что он берётся увезти его к себе... и дать понять, что ему более нельзя жить в Яготине..." Але новий 1844 р. поет зустрів знов у Яготині. Побачивши малюнок Шевченка "Хата батьків" В.Рєпніна попросила дозволу його скопіювати. На копії поет написав два рядки з поеми "Тризна":
В ком веры нет - надежды нет!
Надежда - бог, а вера - свет!
Як признавалась сама Варвара, Шевченко не поділяв її почуттів, хоч завжди ставився до неї з великою і глибокою повагою, називав її своєю сестрою. В час заслання поета княжна листувалася з ним (збереглося 8 листів Шевченка, 6 - Рєпніної), зверталася до начальника "Третього відділу" графа О.Орлова з проханням полегшити його долю. В 1849 р. поет прислав княжні ще один автопортрет. У 1850 р. О.Орлов заборонив Рєпніній листуватися з Шевченком. У 1858 р. повертаючись із заслання, поет 17 березня відвідав Варвару в Москві. Ще раз бачились вони 24 березня - це була їх остання зустріч.
Поема "Тризна". Присвята Варварі Рєпніной:
Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать,
И дар господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать,
Для Вас понятно это слово.
Для Вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священно действовал я снова
И слёзы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихостройными речами
Мечты о рае пробудил...
18 березня 1858 р. в Москві Шевченко познайомився з Марією Василівною Максимович. Як згадувув Г.Галаган "...Шевченко гарно співав з дружиною Максимовича". Тоді ж подарував їй автограф свого вірша "Садок вишневий коло хати". Шевченко записав у щоденнику: "Какое милое, прекрасное созданье! Но что в ней очаровательней всего, Это чистый, нетронутый тип моей землячки".
Поет із великою теплотою листувався з М.Максимович. В одному листі (22.11.1858 р.) Шевченко
надіслав Марії Василівні вірш "Сон" ("На панщині пшеницю жала..."), за який вона була щиро вдячна. 10 травня 1859 р. поет послав їй свій автопортрет. Під час останньої подорожі в Україну Шевченко гостював у Максимовичів у Прохорівці (батьківщина Максимовичів, колись Полтавської губернії, тепер Черкаської області). Тут (22 червня 1859 р.) він намалював портрет Марії і підписав: "1859 Т. Шевченко 22 июня". Стомлене серце поета зігрілось теплотою і увагою Марії Максимович. Не раз Шевченко звертався до неї з проханням, щоб вона знайшла йому підходящу пару і одружила його: "Оженіть, будь ласка, а то як ви не ожените, то й сам бог не оженить. Так і пропаду бурлакою на чужині... Зробіть же так, моє серце єдинеє"…
Доля ніби знущалася над поетом, адже на момент знайомства з Шевченком Марія Максимович була вже заміжня. Тому їхні взаємні почуття були приречені.
