Полтава – батьківщина Патріарха Мстислава
Традиція сприймання Полтави як духовної столиці сьогоденної України сягає своїми коренями щонайменше у позаминуле сторіччя. Адже, коли 10 квітня 1898 року на тихій полтавській вулиці Трегубівській з’явився на світ майбутній патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав, його рідне місто вважалося центром українського культурного життя на Лівобережжі.
Його матір’ю була рідна сестра визначного борця за незалежність України Симона Петлюри Маріанна, яка вийшла заміж за полтавця Івана Скрипника і народила сина Степана. Тяжка доля випала цій родині.
Крім Степана у Маріанни Петлюри та Івана Скрипника був брат Сильвестр, який теж став священиком, але не за кордоном, як Степан, а в Радянській Україні, де неодноразово арештовувався комуністичною владою, остаточно – в листопаді 1937 р., після чого його разом з його тітками Мариною та Феодосією Петлюрами було розстріляно в урочищі біля села Триби під Полтавою за те, що він буцімто створив «контрреволюційну фашистську повстанську організацію церковників Полтавської області», яка, на подив, ще й була пов’язана з «троцкістсько-зінов’євським антирадянським центром»! Розстріл було присвячено 20-ій річниці Жовтневої революції! У фатальному 1937 році розстріляно було ще одного сина Маріанни Петлюри та Івана Скрипника — Андрія, що працював ветеринаром у Чернігові. Молодшого сина подружжя Скрипників, Валеріана, було заарештовано в 1937 році, і на волю він вийшов тільки в 1952 році. Так більшовики мстилися за родинні зв’язки з Головним отаманом військ УНР Симоном Петлюрою.
З усієї численної сім’ї Скрипників чи не найцікавіша доля саме у Степана. У дитинстві він відвідував Першу Полтавську класичну гімназію, продовжував навчання в офіцерській школі в Оренбурзі. Військову службу розпочав у царській російській армії, продовжив в українській, включившись у національно-визвольну боротьбу. Був пораненим. Вже у віці 21 року, у 1919-ому, Степан служив хорунжим у дійових 
частинах Армії Української Народної Республіки під орудою свого дядька Симона Васильовича, був старшиною для особливих доручень Головного отамана. Разом з дядьком, він наприкінці 1920 р. з українською армією переходить р. Збруч і опиняється у Польщі. Там Скрипник потрапляє до сумнозвісного табору інтернованих у Каліші. Звільнений з того табору він виїжджає на Волинь, але польська влада звідти його усуває. Після цього Степан переїздить до Галичини, де працює в українських культурних та кооперативних установах. У 1930 році закінчує школу політичних наук у Варшаві. У 30-х pp. Степан Іванович обирається послом від української Волині в польському сеймі, захищаючи права українців у Польщі. Крім того, у міжвоєнний період Скрипник працював у кооперативних установах Волині, належав до провідних членів Волинського українського об'єднання. Водночас він брав участь у церковному та громадському житті: представляв мирян у єпархіальних радах, став членом Митрополичої ради та ініціатором і головою товариства «Українська школа» у Рівному. Очолював у 1941 році організацію допомоги та милосердя під назвою Український допомоговий комітет.
У 1940 році Степан Скрипник стає заступником голови Холмської єпархіальної Ради, на чолі котрої був митрополит Іларіон Огієнко. Восени 1941 року його обрано заступником голови Української Церковної Ради на Волині і зв'язковим цієї Ради зі Всеукраїнською Церковною Радою у Києві. Бувши на той час уже
вдівцем, він вирішує присвятити усю решту свого життя рідній Церкві. Таким чином Степан Скрипник у квітні 1942 р. приймає дияконську, а згодом священичу хіротонії. На початку травня того самого року постригається у ченці з ім'ям Мстислав. Хіротонію на єпископа Переяславського було звершено 14 травня п'ятьма єпископами під орудою владики Никанора у Кафедральному Соборі Андрія Первозваного у Києві. У серпні 1942 р. німецька окупаційна влада забороняє владиці Мстиславу служити й навіть перебувати в Київському генерал-губернаторстві. 8 жовтня того самого року у Почаєві підписав «Акт поєднання» в результаті переговорів з митрополитом Української автономної церкви Олексієм (Громадським) про об'єднання двох церков. У тому самому місяці його було заарештовано гітлерівцями у Рівному та ув'язнено у тюрмах Чернігова і Прилук. З 1944 р. Мстислав жив у Варшаві, згодом у Словаччині, ще пізніше у Німеччині, де очолював єпархії у Гессені, Вюртенберзі.
Навесні 1947 р. Собор єпископів УАПЦ підніс єпископа Мстислава до сану Архиєпископа. Він перебрався до Канади, щоб там очолити Українську Греко-Православну Церкву. На Соборі Поєднання Української Православної Церкви в Америці, що відбувся 1950 р. у Нью-Йорку з ініціативи владики Мстислава, його було обрано заступником митрополита УПЦ у США та головою Консисторії.
Завдяки митрополиту Мстиславу Церква майже чудом спромоглася придбати маєток недалеко від Нью-Йорку, у місцевості Саут-Баунд-Брук, де було збудовано церковно-меморіальний комплекс, у якому розмістилися Консисторія, друкарня, бібліотека, музей, духовна семінарія Святої Софії, церква-пам'ятник мученикам за свободу України, редакція журналу «Українське Православне Слово».
У 1965 р. митрополит Мстислав очолив УАПЦ у діаспорі. У 1963 та 1971 рр. Він зустрічався з 
Константинопольським Патріархом, домагаючись канонічного визнання Української Церкви і повернення їй прав (екзархат), якими вона користувалася до 1686 р., у якому Київська митрополія незаконно перейшла з-під юрисдикції Константинопольського патріархату до Московського.
5-6 червня 1990 року у м. Києві на І соборі УАПЦ саме митрополита Мстислава було обрано Патріархом Київським і всієї України. Інтронізація відбулася 6 листопада 1990 р. у Київському Соборі Святої Софії. На Всеукраїнському Православному соборі 1992 р., який об'єднав Українську Православну Церкву та Українську Автокефальну Православну Церкву в єдину Українську Православну Церкву Київського Патрiархату, його визнано її Предстоятелем.
Помер Патріарх Мстислав у канадському місті Ґрімсбі 11-го червня 1993 р., а похований на кладовищі у Саут-Баунд-Бруку, США.
Матеріал підготував Станіслав Переломов
