Лучко Клара Степанівна
Клара Степанівна Лучко - народна артистка СРСР, лауреат Державної премії СРСР, нагороджена орденом «Знак Пошани», дипломами «Людина року» (1965), «Жінка світу» (1996, США). Вона є однією з плеяди зірок сцени, яких дала світу Полтавщина.
Народилася Клара Степанівна Лучко 1 липня 1925 року в селі Чутове на Полтавщині. ЇЇ батько Степан Григорович був чоловіком м’яким, інтелігентним від природи, наділеним душевною чистотою. Багато рис його характеру передалися дочці. Він дуже любив дочку і, звичайно, пишався її акторськими успіхами. Мати - Лучко Ганна Іванівна, працьовита, розумна, вольова жінка з властивим українцям м’яким почуттям гумору.
Книга, народна пісня, класична музика були невід’ємними атрибутами родинного побуту, це сприяло вихованню потягу до мистецтва. У 1928 р. сім’я переїжджає до Полтави. 3 дитячих літ у душі обдарованої дівчини жила мрія стати актрисою. Клара з подругами часто влаштовували веселі «спектаклі», костюмовані вечори, у маскарадному вбранні танцювали біля новорічної ялинки, декламували вірші, брали участь у роботі драматичного гуртка. Коли розучували складну, з багатьма дійовими особами п’єсу, об’єднувалися з іншими драмгуртками. На репетиції приходили учні на чолі з Юрієм Тимошенком (пізніше широковідомим актором-гумористом Тарапунькою).
Клара була діяльною, ініціативною дитиною з різнобічними інтересами. Цілий рік у шостому класі виховувала вівчарку для прикордонної застави, а через деякий час одержала звістку, що її вихованка допомогла затримати порушника кордону. Її нагородили путівкою до піонерського табору «Артек» та екскурсією в Москву на ВДНГ.
Коли почалася війна, вона закінчила 7-й клас. Сім’я Лучко евакуювалася до Середньої Азії. Тут Клара закінчила десятирічку і вступила на акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії, евакуйованого тоді в Алма-Ату. Займалася в майстерні викладачів ВДІКу В. Бібікова і О. Пижової.
Після повернення ВДІКу до Москви Лучко продовжила навчання в майстерні чудового майстра кіно С. А. Герасимова. Школа Герасимова, згадує Клара Степанівна, дуже багато давала акторові, «він вчив нас грати не себе, а характери, вникнути в суть героя, жити в образі». Однак Клара Лучко довгий час не виявляла в навчальних роботах свого обдарування. Її не називали ні «талановитою», ні «обдарованою». Але в той же час звернули увагу на особливість майбутньої актриси: її не приваблюють тонкі, ніжні, м’які акварельні фарби в малюнку образу героя, її творчій манері ближче характери точні, долі незвичайні, складні - такі, які можна малювати яскравими фарбами, соковитими мазками, використовуючи різноманітні тону колірної гами. Щоб розкритися в образі, треба любити його або ненавидіти, треба, щоб у самому характері героя, його поведінці було щось гідне любові чи ненависті. Саме психологічна насиченість героя дозволяє артистові розкрити процес становлення і розвитку його характеру. Таке творче кредо артистки.
Першою роботою в кіно стала дипломна роль тіточки Марини у фільмі «Молода гвардія» (1948). Вона отримала схвальні відгуки комісії й оцінку «відмінно». Потім були невдачі у фільмах «Три зустрічі» та «Батьківщина капітана». Такий початок розчарував молоду актрису, вона всерйоз замислилася про видхід з кіно. Але саме в цей час її помітив режисер І. Пир’єв. Працюючи над роллю Даші Шелест у картині «Кубанські козаки» (1950), Клара Лучко піднялася духом. Робота над цим характером дала актрисі стимул до подальших пошуків.
Після фільму «Кубанських козаків», пісні для якого написав інший славетний полтавець Ісаак Дунаєвський, про Клару Лучко дізналася вся країна. Її часто запрошували найбільші режисери - Сергій Герасимов, Всеволод Пудовкін, Йосип Хейфіц. За роки творчого життя Клара Степанівна знялася в багатьох фільмах, що стали класикою радянського кіно. Серед найбільш відомих робіт артистки ролі у фільмах «Донецькі шахтарі» (1951), «Повернення Василя Бортникова» (1953), «Велика сім’я» (1954), «Дванадцята ніч» (1955), «Поруч з нами» (1957), «Червоне листя» (1958), «Сніжна казка» (1959), «У твоїх руках життя» (1959), «На семи вітрах» (1962), «Державний злочинець» (1964). У цих фільмах доля звела Клару Степанівну з такими чудовими акторами, як Василь Меркур’єв, Михайло Яншин, Павло Кадочников, Лариса Лужина, Алла Ларіонова, Катерина Савінова, Валентин Зубков. Акторське ремесло давалося не просто. Зйомки в кіно Лучко поєднувала з роботою на сцені Центральної студії кіноактора.
У ті роки життя щедро обдаровувало актрису успіхом, особистим щастям. Здавалося, все складалося якнайкраще. Вона впевнено крокувала шляхом «зірки». Але в 1960-і роки Клару Лучко спіткала особиста драма. Несподівано помер чоловік - блискучий актор Сергій Лук’янов. Самотність. Тривога за маленьку дочку. Після блискучого успіху в кіно настало лихоліття. Але Лучко ні від чого не відмовлялася і наполегливо продовжувала роботу. Вона вважала, що акторська професія вимагає постійних тренувань, щоб залишатися у творчій формі і бути готовою, можливо, до головної ролі в житті. І тут доля і творчість стають нероздільні.
Для багатьох актрис перехід на вікові ролі відбувається болісно. На щастя, це не торкнулося нашої землячки. Саме в останні роки Клара Лучко зіграла свої найкращі ролі. Кінематограф заново відкривав глядачам актрису, а актриса поставала мудрим майстром, якому є що сказати публіці.
В активі відомої полтавки ролі у фільмах «Опікун» (1970), «Циган» (1979), «Ми, що нижче підписалися» (1980), «Бідна Маша» (1981), «Карнавал» (1981), «Скринька Марії Медичі» ( 1981), «Тривожна неділя» (1983) та ін. На знімальному майданчику Клара Степанівна завжди працювала без дублера, навіть у досить екстремальних сценах.
Чотирисерійні фільми «Циган» та «Повернення Будулая», котрі яскраво й пристрасно розповіли нелегку історію життя й кохання одиноких сердець - донської козачки Клавдії Пухлякової та цигана Будулая, й досі хвилюють душі мільйонів глядачів. Роль Клавдії блискуче зіграла наша Клара Степанівна Лучко. Відомий режисер Олександр Бланк, ще знайомлячись із романом Анатолія Калініна «Циган», уже бачив її в головній ролі своєї майбутньої кінокартини. Актриса вдячно прийняла його пропозицію, успішно пройшла кінопроби.
На роль Будулая пробувалися такі маститі актори, як Микола Сліченко, Армен Джигарханян та інші, однак вони не відповідали режисерському баченню образу героя. Олександр Бланк був у розпачі в пошуках виконавця головної чоловічої ролі... І тоді Клара Лучко пригадала молдавського актора Михая Волонтира, з яким вона свого часу зіграла провідні ролі у фільмі «Корінь життя» режисера Миколи Гібу на кіностудії «Молдовафільм». Олександр Бланк погодився з її пропозицією, і Волонтира затвердили на роль Будулая...
1978 року фільм «Циган» був запущений у виробництво. Знімали стрічку на Дону, переважно в станиці Пухляковській. Клара Лучко та Михай Волонтир були буквально закохані в образи своїх екранних героїв. Грали їх життєво достовірно, аж до самозречення. Епізод за епізодом, кадр за кадром творився майбутній фільм.
Та зйомки вимагали не лише віртуозної акторської гри, а інколи й сили духу та хоробрості. В епізоді, де головній героїні, зневіреній довгими пошуками коханого, говорять: «Та чого його шукати, Будулая. Он він недалеко від нас живе. В сторожці на острові...»? Одержима такою хвилюючою для неї звісткою, Клавдія мерщій сідає в човен і пливе весняним розбурханим Доном до протилежного берега, налягаючи на весла.
Перед зйомкою першого дубля цього драматичного епізоду режисер як міг заспокоював актрису. Мовляв, не біда, що течія стрімка й багато вирів: прибуде катер з матросами та «швидкою допомогою», і в разі чогось непередбачуваного вони допоможуть, бо чергуватимуть за кадром.
Минула не одна година, сонце повільно котилося до горизонту, а катера все не було. Коли ж починати роботу? Режисер і вся група перебували в розпачі. І тоді Клара Лучко рішуче промовила: «Доведеться знімати, поки сонце, хоча плавати й гребти я не вмію». Останнім її словам чомусь ніхто не надав значення. Знімальна група заметушилася, камера з оператором і освітлювачами вже давно чекали на протилежному боці річки. Актриса вперше в житті сіла за весла. Хтось із асистентів режисера нашвидкуруч підказав їй, як гребти веслами, аби вчасно повернути човна й причалити до берега... І наша мужня землячка рішуче попливла проти течії, налягаючи на неслухняні весла. Знімальна група була у захваті від її вчинку й професійної самовіддачі.
Поряд з акторською роботою К. С. Лучко працювала в Університеті культури, у Комітеті радянських жінок, у Правлінні товариства «СРСР - Австралія», в акторській секції Спілки працівників кінематографії СРСР. Часто зустрічалася з глядачами. Вона неодноразово представляла радянське кіномистецтво на фестивалях, у творчих поїздках побувала в багатьох країнах світу, зустрічалася з всесвітньо відомими людьми: прем’єр-міністром Індії Джавахарлалом Неру, відомим художником Пабло Пікассо, знаменитим співаком Полем Робсоном.
Померла наша славетна землячка Клара Степанівна Лучко в Москві 26 березня 2005 року.
