Лисенко Микола Віталійович
Вона була Лисенку Миколі Віталійовичу натхненням і славою, радістю і болем — благословенна
Полтавщина, рідний край, його тихі води і ясні зорі. Як найдорожчий скарб, проніс він до сивини цю любов і натхнення.
Гриньки, Жовнине, Галицьке, Горби... Цей край став колискою пісенної молодості М. Лисенка. Разом зі своїм другом і родичем Михайлом Старицьким у посульських селах і степових хуторах збирав він перлини пісенної творчості. В Галицькому Миколин дядько Андрій Романович Лисенко познайомив своїх молодих гостей із забороненими віршами Т. Г. Шевченка, і вони всю ніч читали-перечитували натхненні поезії.
На Полтавщину повертався Микола Віталійович і в студентські роки. Як сам казав, була в нього "велика потреба повештатися між селянським людом, зазнати його світогляд, записати його перекази, споминки, загадки, прислів’я, пісні і співи до них".
Обвіяний степовими вітрами, засмаглий на сонці, повертався до Києва, в університет, і там ділився з товаришами своїми враженнями. "Ми з Лисенком просиджували іноді ночі, міркуючи про національні завдання, про минуле нашої батьківщини і про долю-мачуху нашого селянина", — писав у своїх спогадах М. Старицький. Поет і композитор завжди йшли поруч, підтримуючи один одного.
У часи жорстокого насилля над українським словом Лисенко дбав про розвиток рідної літератури, сприяв згуртуванню письменників. Він дружив з видатними літераторами свого часу. В середині 80-х років його відвідав у Києві Іван Франко. Ця зустріч була початком дружніх відносин двох видатних діячів української культури.
У кінці 80-х років навколо Миколи Віталійовича згуртувалася студентська молодь, де були й полтавці. За спогадами Володимира Самійленка, збираючись у Лисенка, молоді автори читали нові твори й переклади, обговорювали їх і відсилали до друку в Галичину. "Тут же Лисенко знайомив нас із своїими новими композиціями. Відвідували ці зібрання звичайно всі з молодих письменників, хто на той час перебував у’ Києві: Леся Українка, Сергій Шелухин, Одарка Романова, Максим Славинський, Михайло Обачний, Людмила Старицька...", — пише Самійленко у "Спогадах та автобіографічних замітках".
Листи Миколи Віталійовича і спогади сучасників свідчать про тісні зв’язки композитора з літературним середовищем Полтави.
Пісня не раз приводила його в рідні місця. В кінці літа 1903 року поїхав він із хором у Полтаву, де відкривали пам’ятник І. П. Котляревському. Тут потрапив у коло своїх щирих друзів, хто разом з ним боровся,за національне визволення. Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Григорій Маркевич, Михайло Старицький... На врочистому вечорі в посвяту пам’яті Котляревського в опері "Наталка Полтавка" виступили Кропивницький, Садовський, Карпенко-Карий. Потім Микола Віталійович вишикував український хор, і полилась кантата "На вічну пам’ять Котляревському"... Довго не спадав прибій оплесків, довго і зворушено тис руку Лисенкові Панас Мирний...
Та композитор ніколи не замикався лише в музиці. Він був визначним громадським діячем. Його схвилювали події 1905 року. "В нашій сім’ї в ці часи постійно відбувались гарячі дебати на теми політичних подій", — згадує син композитора Остап Миколайович.
Непомітно підкралась старість, і захотілося поїхати на Кременчуччину, в пахучі степи. Цю останню поїздку на батьківщину, село Гриньки, де народився 22 березня 1842 року, Лисенко здійснив у кінці липня 1911 року. Невеселі враження привіз він з рідного краю.
У Гриньках до цього часу збереглися між людей перекази про останній приїзд композитора в рідне село. Розказують про зворушливу зустріч з Созонтом Дерев’янком. Обіймаючи Миколу Віталійовича, дід плакав...
Лисенко довго розмовляв з селянами, казав ніби, що скоро "вся земля буде народна". Потім тепло 
попрощався з усіма і пішов за візком. Пішов і Созонт Гаврилович проводжати дорогого гостя. За селом вони обнялися міцно, знаючи, що вже назавжди. Лисенко став навколішки і поцілував рідну землю... Довго не розходились гриньківці, вдивлялися, як у хмарці пилу потопає візок. Видно було, як одинока сива людина помахує капелюхом... таким він і ввійшов у народні перекази, які побутують у цих місцях.
Прохор Коваленко у спогадах про Лисенка розповідає:
"5 листопада 1912 року я ще раз бачив його в театрі Садовського, де він дивився виставу Черкасенка "Жарт життя". В антракті Микола Віталійович завітав за куліси, пройшов із Садовським на сцену.
— Хороше тут у вас, — сказав, — нагадує мені дитячі роки. Оце наче побував у Гриньках. Спасибі вам, Миколо Карповичу, бувайте здорові. — Він попрощався за руку з Садовським і тихо, задумливо пішов зі сцени".
Так і в останні дні життя Гриньки, як пісня, були в його серці. Тепер на майдані у рідному селі вдячні земляки поставили пам’ятник Миколі Лисенку.
Етнографічна спадщина Лисенка - запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки “Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем” (1874), “Про торбан і музику пісень Відорта” (1892), “Народні музичні інструменти на Вкраїні” (1894). Створив класичні обробки народних пісень, написав понад 80 вокальних та фортепіанних творів. У композиторській спадщині Л. особливо важливе місце займають твори на тексти Т. Шевченка “Музика к “Кобзарю”, “Радуйся, ниво неполитая”, “Б'ють пороги”, “Тацдамаки”, “Іван Гус” та ін.). Л.- автор опер “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, “Ене'ща”, дитячих опер “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна”, оперети “Чорноморці”, які стали основою українського національного оперного мистецтва.
