Ковінька Олександр Іванович

   27 липня 1985 року обласна газета "Зоря Полтавщини" опублікувала некролог "Олександр Іванович Ковінька", підписаний спершу усією партійною елітою області, а наприкінці — братом-письменником, хоч мусило б бути навпаки. Все є в цій посмертній статті: і про те, що він "відомий український сатирик і гуморист", і про те, що "член Спілки письменників СРСР з 1934 року", і про те, що "заслуги О. І. Ковіньки високо оцінені партією і урядом". Нема тільки і натяку на те, що протягом двох десятиліть не видавались його твори. Та й не було їх, бо Олександр Іванович змушений був перебувати там, куди, як мовиться, Макар телят не ганяв. У 80-і роки про це говорити в пресі ще не дозволялось. Навіть Олег Чорногуз, прощаючись із своїм учителем, лише натякнув на сторінках "Літературної України": "Важке життя прожив Олександр Іванович. До жорстокості тяжка власна доля: наймитування, несправедливість, смерть сина на руках у батька..." "Несправедливість" — ото і є та безвинна кара в далеких сибірських нетрях...

   О. І. Ковінька народився в селі Плоскому Решетилівського району в селянській сім’ї. Закінчив двокласне училище й з 12 років пішов у найми. 1917 року склав іспити (екстерном) за 4 класи гімназії. В період УНР і громадянської війни пережив чимало перипетій: був у повстанському загоні, бився з денікінцями і потрапив у їхній полон, вступив до Червоної армії (разом з В. Сосюрою) і нарешті опинився в українському війську С. Петлюри. Після повернення в 1922 році додому працював секретарем сільради, пройшов курси інструкторів-лекторів Авіахіму, навчався (заочно) в Полтавському ІНО. З 1928 року — газетяр, фейлетоніст газети "Більшовик Полтавщини".

   Перша гумореска "Містки та доріженьки" з’явилася під впливом О. Вишні в друці 1926 року в газеті "Селянська правда". З того часу друкувався в журналах "Червоний шлях", "Всесвіт", "Плуг", "Червоний перець", "Селянка України" та ін. У 1929 році вийшла перша збірка гуморесок "Індивідуальна техніка". Тоді ж опублікував сатиричні повісті "Гунни" та "Окупанти". Друга збірка — "Колективом подолаємо" — вийшла 1930 року в Полтаві. Тут і було перервано шлях у літературу...

   6 жовтня 1934 року О. Ковіньку заарештували як "ворога народу", котрий нібито ще з 1928 перебував у антирадянській терористичній організації українських націоналістів-боротьбистів (раніше Ковінька справді належав до партії боротьбистів) і брав участь у терористичних замахах проти партійних вождів. У київській Лук’янівській в’язниці він зустрівся з полтавськими приятелями Майфетом і Ванченком... Усі вони були засуджені до 10 років виправно-трудових таборів. Після оголошення вироку 28 березня 1935 року Ковіньку повезли в Магаданську область, де він відбував свій строк. У 1947 році був звільнений, але без права повернення в Україну. Жив у Якутії. 1950 року його заарештовують знову і повертають у Нагаєво поблизу Магадана, де працює економістом в автоколоні. Лише 1956 року Ковіньку реабілітували, і тоді ж він повернувся до Полтави, де й прожив до смерті.

   1957 року в харківському "Прапорі" з’явилася повість "Як мене купали й сповивали" (окремо — 1958). Відтоді одна за одною виходять його книжки — всього понад 30. Серед них: "Ось не грайте на нервах..." (1958), "Кутя з медом" (1960), "Цвьох — і ваших нєт!" (1961), "Коти і котячі хвости" (1963), "Новели про химери" (1965), "Чарівні місця на Ворсклі" (1968), "І таке буває" (1972), "Як воно засівалося" (1979) та ін. Двотомники вибраних творів виходили в 1970 та 1980 роках. Перекладався на російську, білоруську, грузинську, вірменську та інші мови.

   О. І. Ковінька постійно друкувався в журналах "Перець", "Україна", "Прапор", "Жовтень", у багатьох газетах України, в тому числі й полтавських. У своїх творах він висміював дармоїдство, казнокрадство, аморальність, безкультур’я, вміло відтворював смішне, комічне в побуті людей. Він виробив свій власний стиль неквапливої, іронічної, по-народному мудрої оповіді. Слухачі пізнавали його по своєрідній інтонаційній манері, побудованій на фольклорно-розмовній основі.

   Писав Олександр Ковінька і публіцистичні статті, нариси та мемуарні твори, теж сповнені гумору й самоіронії. Цінні спогади написав про В. Сосюру, Мате Залку, Остапа Вишню, П. Капельгородського. 1984 року він став лауреатом премії ім. Остапа Вишні. Однак, слід відзначити, що того гумору, яким відзначалися твори Ковіньки доарештного періоду, в нього залишилося мало. "Сумним та гірким був той гумор, як і сама доля їх автора" (А. Білокінь).

   Різноманітною була громадська праця О. І. Ковіньки. З 1965 року був депутатом Полтавської міськради. На VI з’їзді письменників України обирався членом Правління СПУ. 1970 року нагороджений орденом "Знак Пошани".

   "Світ Ковіньки — це світ добра. Це світ людяності і злагоди", — писав Олег Чорногуз. Слід би додати, що й світ застраханої режимом людини...

   1992 року на будинку, в якому останнім часом жив О. Ковінька (вул. Зигіна, 4), встановлено меморіальну дошку.

http://orenda.pl.ua