Кириченко Раїса Опанасівна

   Раїса Опанасівна Кириченко народилася в буремні воєнні роки 43-го на Полтавщині в селі Корещина Глобинського району Полтавської області  в заквітчаній рушниками хаті з неповторним і незабутнім запахом чистоти, свіжої зелені, відродження й оновлення. “Сім`я була величенька, – писала Раїса Кириченко – батьки, чотири брати та я... Тато з мамою жили дружно, були гарною парою, удвох журилися, співали і танцювали, то ж було кого послухати і навчитися добра”.

   Кілька років випасала влітку сусідську корову, вже й до школи пішла, а й далі допомагала сусідам. Зате восени, перед навчанням, купували вони їй щось з одягу. Дитинство було голодним, тож заробляти Раїса Кириченко почала рано...

   Та були в неї й великі радощі – концерти. Спочатку співала під привезену татом з війни трофейну гармошку, переробляла те, що чула з грампластинок, згодом виступала в шкільній самодіяльності. Раїса Опанасівна вірила, що неодмінно стане співачкою, буде виступати на великих сценах. Почалися концерти в сусідніх селах. Співачка завжди за кулісами з нетерпінням чекала, доки оголосять: “А тепер перед вами виступить Раїса Корж”. Першою її піснею була російська “Вижу чудное приволье”.

   Було Раїсі Опанасівні 14 років, коли перша втрата з поминальною вечерею і свічками увійшла в їхню хату: загинув на службі в армії старший брат Сашко. Здається, то було перше в селі після війни таке лихо, коли на службі загинув молодий хлопець.  Люди вже відплакали  всі похоронки, почали загоюватися рани війни... Тужило за братом усе село, похоронка нагадала і вдовам, і сиротам їхні недавні сльози. Потім смерть батька, важка робота в колгоспі...

   Та співоча душа рвалася до вершин. І тут доля щиро усміхнулася Раїсі. Керівник народного хору Кременчуцького автомобільного заводу КрАЗ Оченаш П.Ф. запросив її працювати у колективі. Це була перша співоча школа, перші сходинки до слави.

   Справжня творча робота почалася після зустрічі з баяністом Миколою Кириченком у Полтавській філармонії, куди співачка була запрошена на роботу. Невдовзі Микола і Раїса побралися. Пізніше працювали у народному хорі “Льонок” (у свій час заснований А. Авдієвським), яким керував знаменитий композитор Анатолій Пашкевич. Саме пісні цього геніального музиканта у виконанні Кириченко увійшли в національну пісенну скарбницю – “Степом, степом” на слова М. Негоди; “Синові”, “Тиша і грім” на вірші В. Симоненка;  “Моя Волинь”, “А мати ходить на курган” Д. Луценка.

   Невдовзі А. Пашкевича перевели керівником Черкаського народного хору, і через рік він запросив Раїсу та Миколу в Черкаси. Незважаючи на приховану неприязнь та заздрість хористів, Кириченко стала провідною солісткою. Працювала, не покладаючи рук, одержала звання заслуженої (1973), потім народної артистки України (1979), разом із Миколою підготували чимало програм, які записувала з оркестром народних інструментів радіо і телебачення під керівництвом В. Гуцала, з естрадно-симфонічним оркестром радіо і телебачення під керівництвом Р. Бабича, з духовим оркестром України, створеним В. Охріменком. Чимало програм створили на студії “Укртелефільм”, телебаченні, там же були зняті перші фільми про Раїсу Опанасівну та її творчість. Так у нелегкій, але радісній праці приходило визнання. При Черкаській філармонії Кириченко створює спочатку гурт “Калина”, потім “Росава”, у яких виступає солісткою.

   З Черкаським хором об’їздила всю Україну, Середню Азію. У складі різних делегацій гастролювала в Європі (Німеччина, Польща, Болгарія), Америці, Канаді. Там зрозуміла дивовижну властивість – навіть не знаючи мови, кожна людина будь-якої національності розуміє її.  

   Множилася слава співачки, унікальний голос Раїси завойовував світ. На концертах Черкаського хору її сольні номери перетворювалися на міні-концерти, їй писали захоплюючі листи, її любили.

   Звісно, з такою безмежною славою співачці тісно стало у колективі, були невдоволені,  тож коли у 1987 році з ансамблем “Росава” приїхала на концерти до Полтави й одержала запрошення від тодішнього секретаря обкому партії Ф. Моргуна переїхати на свою батьківщину – не вагалася. Тут, у Полтаві, створила ансамбль “Чураївна”, з яким за рік об’їздила мало не всю Полтавщину.

   Підвищуючи свій музичний рівень, навчалась у Харківському інституті мистецтв імені І. Котляревського на диригентсько-хоровому факультеті, удосконалювала розуміння суті природного хорового співу, відчувала красу звучання, хорову ансамбльовість.

   Коли Україна стала незалежною, відчула необхідність відтворити духовність, завжди притаманну українському народу, національне мистецтво, рідну мову. Писала: “Нас, українців, у державі більшість, ми титульна нація, тож і повинні державною мовою мати рідну. Щодо цього не мають виникати жодні питання. Так дано Богом. І не наша вина, що її часто забороняли, упосліджували, відкидали на периферію життя”. І зазвучали на весь світ пісні: “Звучи, рідна мово” на слова А. Демиденка та композитора О. Семенова, “Маруся Чураївна” В. Міщенка, ще одна пісня про Марусю Чурай М. Луківа та О. Морозова. З ансамблем “Чураївна” створила програму “Пісні Марусі Чурай” для українського телебачення. Ця програма мала неабиякий успіх.

   Влітку 2002 р. стараннями Раїси Кириченко в її рідному селі Корещина було збудовано церкву і відремонтовано сільську школу, яка отримала статус середньої (щоб дітям не доводилося ходити у старші класи в сусіднє село), відкрито дитячий садок, відремонтовано сільський клуб. Цими перетвореннями у рідному селі з її участю співачка була більше задоволена, ніж іншими своїми успіхами й нагородами.

   Перша закордонна поїздка Раїси була до Америки (1983 р.) у часи “холодної війни”, але й тоді вона зуміла завоювати серця американців українською піснею і навіть стала почесним громадянином міста Балтимор. А коли звучить українська пісня – є й Україна – вважала співачка. Потім були: Алжир, Туніс, Філіппіни, Європа, пізніше тричі побувала в Канаді, півсвіту об’їхала і скрізь слава великої співачки супроводжувала її, вкриваючи квітами і шаною.

   Якби не важка і затяжна хвороба та передчасна смерть, скільки хороших і всеперемагаючих пісень заспівала б Раїса Опанасівна своїм прекрасним  голосом. Уся Україна боролась за її видужання, хто як міг: проводилися благодійні концерти, з усіх куточків України перераховували гроші на  лікування геніальної співачки. Після важких поневірянь по лікарнях Раїса Кириченко ще зуміла записати декілька альбомів своїх пісень, давала інтерв’ю на радіо, організувала великий сольний концерт у палаці культури “Україна”, на якому щиро подякувала всім за допомогу. А 9 лютого 2005 року на 62-ому році життя велика співачка, велика українка, чудова людина і просто чарівна жінка пішла від нас...  Поховали Р. Кириченко в Корещині на Полтавщині поруч з її мамою. Як Раїса Опанасівна і заповідала...

http://orenda.pl.ua