Башкирцева Марія Костянтинівна
Полтавка, яка вела листування з визначним французьким новелістом ХІХ ст. Гі де Мопассаном. Полтавка, яку визнавали за видатну художницю Жуль Бастьєн-Лепаж, Анатоль Франс та Еміль Золя, що
засвідчували й тодішні паризькі салони. Полтавка, яку гідно поціновували Ада Негрі, Велимир Хлєбников та Леся Українка. Полтавка, ім’я якої посмертно зазначено у присвяті першої збірки «Вечірній альбом» Марини Цвєтаєвої. Дівчина, у життєписі якої переплелися три країни: росіяни можуть її вважати за свою землячку з огляду на національність, українці – через місце народження та перші дванадцять років її такого короткого життя, а французи – за те, що останні дванадцять років вона провела саме на їхній батьківщині. Останні навіть створили Товариство друзів Марії Башкирцевої, яке існує й дотепер, а в місті Ніцца у музеї Шере постійно діє її виставка, у музеї Масcена встановлено гіпсову статую зовсім ще юної Марії, яка у довгій строгій сукні вмостилась на лавці з книжкою в руках, на честь неї зветься одна з вулиць Ніцци і на згадку про неї збудовано водограй. Французька художниця, на диво обдарована, бо мала ще й неабиякий хист до співу та рідкісну музикальність, все ж таки зажила світової слави не завдяки живопису чи музиці, а через свій знаменитий щоденник, який став першим бестселером ХХ століття.
Все це – Марія Башкирцева, уродженка Гоголівського краю, дівчина з села Гавронці неподалік Диканьки, де у маєтку великого землевласника й провідника дворянства Полтавської губернії Костянтина Башкирцева 24 листопада 1858 року вона з’явилася на світ.
Її „Щоденник”, що вийшов друком у 1887 році спершу французькою, а пізніше ледь не всіма європейськими мовами, відразу став сенсацією, найпопулярнішою книжкою на межі двох сторіч, що переросло у справжнісіньку всесвітню «башкирцевоманію». Ця вилита на папір сповідь викликала як захват, так і гнів, вона наражалася на люту критику і навіть піддавалась сумніву її справжність. Тим часом її основне творіння видавалось нечуваними накладами, а листівки із зображеннями авторки та її сентенціями на звороті розкуповувалися краще за знімки Сари Бернар чи Елеонори Дузе. І все це за обставин узвичаєної моди на ведення щоденників! Адже тоді своє життя записували мало не всі освічені люди: від правителів, митців, науковців до вуличних торгівців та емоційних гімназисток.
То що ж так зачудувало? Те, що чудує й донині. Епатажна, небувала відвертість, яка межувала із зухвалістю і шокувала, а також нещадна самокритика. Авторка безсоромно вихлюпувала на сторінки щоденника всі думки, відчуття, почування, всі свої інтимні переживання, та ще й супроводжувала їх таким душевним оголенням, на яке нині можуть наважитися хіба що зірки шоу та кіно, до того ж виключно на вимогу продюсерів. Або приперті до стіни політики, щоб виканючити співчуття юрби і підправити репутацію.
Марія Башкирцева не була ні шоу-зіркою на схилі слави, ні осоромленим політиком. Просто юнка, що народилася з небаченою жадобою до життя і самовдосконалення. Та дужче за все її пекла думка про цілковите забуття, що очікує її після смерті.
Сім’я батька була не тільки вельможною й багатою: пишнотами і способом життя могла позмагатися з князями Кочубеями, які жили поряд у славнозвісній Диканьці. Мати, Марія Бабаніна, харків’янка, дочка 
полковника – аристократа, книголюба й шанувальника мистецтв. Та крім благородного походження і достатку родина мала свої мало привабливі таємниці, приховувати які від малої не бачила необхідності. І цей хрест Марія Башкирцева буде нести до скону. Змалку вона знала, що татко гульвіса і розпусник, а мама одружилася з ним вже вагітною, крім того татусь «нагородив» свою благовірну венеричною хворобою. Що мамин брат дядько Жорж – картяр, пияк і крутій, якого ледве вберегли від в’язниці. Що мамина сестра Надін оженила на собі недоумкуватого багатія, та той досить скоро віддав Богу душу, і його родичі оскаржили в суді підпис на заповіті. Тому коли влітку 1870 року залишки сім’ї виїхали за кордон, це більше скидалося на втечу, а самі вони – на втікачів.
Сім’я вигнанців у складі матері, тітки Надін, дядька Жоржа, дідуся по матері, молодшого брата Поля і самої мадемуазель Марі мандрувала по Європі: Відень, Баден-Баден, Женева, Рим, Неаполь, острів Капрі, Лондон, Париж – доки остаточно не оселилася в Ніцці, столиці Лазурного берега Франції, найнявши розкішну віллу. Потім не менш розкішну вони придбали. Інколи відвідували Монте-Карло, щоб пограти в казино – Марія завжди вигравала. Власним екіпажем подорожували вздовж узбережжя, ніде не минаючи жодного платного балу чи маскараду. Як і жодної прем’єри в Парижі, в якому замовляли і вишукані туалети й прикраси за спірні тітчині гроші. Чутки про ці судові спори у Полтаві докотилися й до Франції. Тим-то сім’ю не запрошують на світські зібрання та бали. Дорослі роздратовані, а для Марі це справжня трагедія. Однак, вона не з тих, хто легко складає зброю.
Щоб засвідчити свою належність до вищого світу, дівчинка вдавалася до дитячих бунтів та ризикованих виходок. Влаштовувала просто на вулицях імпровізовані концерти. Виголошувала на місцевому ринку запальні промови про права жінок під впливом газетних повідомлень про рух суфражисток. Доскіпливо роздивлялася себе у дзеркалі, а впевнившись у власній привабності, надівала всі мамині й тітчині дорогоцінності, щоб прогулятися у полудень набережною…
Тоді ж вона й почала вести щоденник, але не нишком, не для себе, як звичайно буває. Марія волала зі сторінок до всіх читачів: „Читайте, добродії, і вчіться! Цей щоденник – найкорисніше і найповчальніше чтиво у світі з-поміж тих, які були, є і будуть. Ось життя з усіма його найменшими подробицями, ось жінка з усіма її думками і надіями, розчаруваннями, неподобствами, привабами, печалями й радощами. Я ще не зовсім жінка, але я виросту. Моє життя без щонайменших прикрас і брехні можна буде простежити від дитинства до смерті…”
Чотирнадцятирічна Марія поставила собі за мету якомога швидше пройти ліцейський курс навчання, що за таких статків викликало подив родини. Та з нею годі сперечатись, і ось уже запросили найкращих учителів, які вчили дівча по дев’ять годин на добу. Паралельно Марія шукала нареченого з вищого світу, що родина вітала. Попри всі її виверти кокетства та зваблення дівчинка по-справжньому закохувалась й по-справжньому страждала. Та все дарма. Українських же багатіїв дівча намагалось підкорити 30 паризькими туалетами, привезеними до Полтави. Хоча на рідній землі їй не до омріяного шлюбу. Вона була заворожена краєвидами, які вже призабула, пишалась, коли селяни розуміли її українську, співала з ними, вчилась танців, ретельно замальовувала народне вбрання й сама залюбки ходила в ньому та фотографувалась на згадку... А після повернення до Ніцци надія на підкорення бомонду розвіялася вкінець. Вона почала курити, щоб захворіти і скоріше вмерти.
Та ось Марі склала новий план занять, визнаючи, що її освіта безладна й безсистемна. Як у гарячці, читала по п’ять-шість книжок на день сімома мовами, майже не спала, по декілька годин поспіль грала на роялі, брала уроки співу, мріючи стати оперною зіркою. А в щоденнику дедалі частіше виринають фрази на зразок: „хочу жити швидше, швидше, швидше...”. І це її лякало: „Боюся, що бажання жити на повних обертах є ознакою недовговічності”, а потім: „Я подібна до свічі, розрубаної на чотири частини, які палають з усіх кінців…”
Марія померла від швидкоплинних сухот 13 листопада 1884 року у 25 років. Похована на паризькому цвинтарі Пассі. Останніми її словами були: „Мені так хочеться гавронських вишень і яблук”.
Зі 150 намальованих нею полотен більшість загинула у вогні Другої світової. Декілька картин усе ж можна побачити в Луврі, музеї Орсе, Національному музеї Люксембургу, музеї Жуля Шере у Ніцці, Російському музеї Санкт-Петербургу, художніх музеях Дніпропетровська, Харкова, Сум. Нещодавно було видано французькою повний текст „Щоденника” у 16-ох томах, та сенсація не повторилася.
Матеріал підготував Станіслав Переломов
