Перший раз питання про увічнення пам'яті загиблих шведів було порушено у шведській пресі в 1890 році, коли майор Клаус Гриль опублікував в одній із центральних газет свою статтю із закликом зібрати кошти на монумент, що пропонувалося встановити на полі Полтавської битви.

Автор кілька років перебував на контрактній службі в російській армії, часто бував у Полтаві й на полі Полтавської битви. 
   

Незважаючи на те, що ця ідея була підтримана тодішнім королем Швеції Оскаром II, вона буквально розколола суспільство, викликавши бурхливе обговорення в пресі. У той час як одні вважали спорудження пам'ятника ганебним визнанням своєї поразки, інші апелювали до християнської чесноти, стверджуючи, що поки над могилою останнього загиблого воїна не встановлений хрест, війна не може вважатися закінченою. 
    

В 1902 році відомий скульптор Теодор Лундберг запропонував публіці свій проект пам'ятника, що був виконаний у вигляді скорбної матері, що покриває прапором тіло вбитого сина зі зламаною шпагою в руці. Остаточне рішення, прийняте в 1904 році полягало в тому, що пам'ятник по проекті Т. Лундберга варто відкрити в Стокгольмі перед фасадом музею історії шведської армії, де він перебуває й зараз, а для установки на поле Полтавської битви варто замовити більше скромний монумент. 
   

За зібрані по всій країні гроші в сумі 5000 крон на каменоломні Ваневікс (земля Смоланд) був замовлений великий гранітний камінь (6м. висота, 20 тонн вага). Із двох сторін пам'ятника був висічений напис російською і шведською мовами: "На згадку шведів, які впали тут 27 червня 1909 року, споруджений цей камінь їхніми співвітчизниками в 1909 році". 
   

Шведський бізнесмен Еммануель Нобель (племінник Альфреда Нобеля), який у цей час займався розробкою нафтових родовищ Каспійського моря, оплатив доставку монумента по морю в Ригу й потім залізницею в Полтаву, а також всі роботи з його установки. 
   

Пам'ятник був відкритий 2 червня 1909  року біля села Побиванка, недалеко від північної межі поля Полтавської битви без якої-небудь урочистої церемонії. Газета "Стокгольмські новини" у своєму номері за 7 липня 1909 року опублікувала невелику статтю про цю подію.